Теорія дрейфу континентів

Якщо подивитися на контури материків у Атлантичному та Індійському океанах, то можна побачити, що виступи одних досить точно відповідають увігнутим ділянкам інших. Неважко знайти, наприклад, ділянки, які поєднують сомалійсько-кенійський материк з виступаючою північно-західною частиною Австралії. Це помітив і німецький геофізик А. Вегенер (1880–1930). Ним була розроблена так звана теорія дрейфу континентів. Суть її полягала в наступному: материки, які визначають зображення нашої планети, колись становили єдине ціле, а потім під впливом відцентрових сил розійшлися убік. А. Вегенер назвав це дрейфом континентів.

Дійсно, якщо з географічної карти спочатку вирізати, а потім зблизити один з одним материки, то неважко знайти таке їхнє положення, при якому виникає порівняння з розбитою тарілкою.

При більш ретельному аналізі, якщо поєднувати контури по сучасній береговій лінії, виявляється маса накладок, прогалин і розбіжностей. Адже узбережжя означає не край континенту, а лише межу суші та моря, рухливу в часі. Але, якщо поєднувати контури материків по краю шельфу, як це й зробив А. Вегенер, то можна досягти повного їхнього збігу.

На початку століття дослідження у морях і океанах тільки розгорталися, тому побудови А. Вегенера переважно сприйняли як спекулятивні. У ті роки довести правочинність подібних поєднань було неможливо. Лише у наші дні вдалося задовільно вирішити завдання. Виявилося, що найкращого збігу контурів материків, розташованих в Атлантиці та Індійському океані, можна досягти, використовуючи їх контури ізобати — 2000 м, тобто вже на глибинах, що відповідають середній частині континентального схилу.

Для доказу дрейфу материків після розколу гігантського суперконтиненту, названого А. Вегенером Пангеєю (Пангея складалася з двох великих материкових конгломератів - Лавразії і Ландразії Гондвани), він звернув увагу на близькість віку та складу осадових та магматичних формацій, які складають периферійні райони Африки та Південної Америки з боку Атлантичного океану. Іншим переконливим аргументом на користь існування наприкінці палеозою - початку мезозою єдиного материка в південній півкулі - Гондвани - були сліди великого материкового зледеніння, знайдені на півдні Африки, в Південній Америці, на Індостанському півострові в Австралії.

За визнанням самого А. Вегенера, на думку про можливий дрейф материків його наштовхнули дані про близький склад палеонтологічних залишків. Особливо вражаючими виявились знахідки на цих континентах скелетів листозаврів — представників рідкісної групи динозаврів. Усе це свідчило про існування сухопутного мосту між континентами.

Інтуїція А. Вегенера випередила розвиток науки майже на півстоліття. Сміливість та внутрішня логіка теорії дрейфу континентів спочатку захопили розуми багатьох його сучасників. Але через кілька років було зроблено розрахунки, які показали, що механізм можливого дрейфу материків у вигляді, як він представлявся А. Вегенеру, нереальний. Щоб рухатися, величезні за товщиною і розмірами брили мали долати опір важкої і в'язкої океанічної кори, а також твердої мантії, що на той час було важко пояснити.

Після кількох років ажіотажу навколо теорії дрейфу континентів А. Вегенера її популярність швидко зменшилася. Негативну роль зіграли і навіяні теорією дрейфу материків різноманітні фантастичні уявлення.

Насправді ж океан залишався майже таким недоступним для дослідників, як і раніше. Нових фактів виникало небагато, і інтерес до теорії дрейфу материків поступово згас. Однак вона встигла спонукати геологів до вивчення морів та океанів і дала поштовх до розробки дистанційних методів досліджень.