Загадкова країна Куш

Країна Куш розташовувалась на півдні, за нільськими порогами та непрохідними пісками, більшу частину якої зараз займає Республіка Судан. Ця багата держава проіснувала принаймні тисячу років.

Стародавні хроніки змусили перших дослідників у 1820 р. вирушити в глиб Африканського континенту на пошуки країни Куш. Французькі вчені Фредерік Кайо та П'єр Леторсе, приєднавшись до загону єгипетських солдатів, досягли Судану, де виявили сліди таємничої цивілізації, яку вони пов'язали з країною Куш. Перед їхнім поглядом постали цілі поля напівзруйнованих пірамід, засипані піском, величезні скульптури богів і руїни великих храмів.

Знову країна Куш була відкрита американським археологом Джеймсом Г. Брестедом, який у 1906 р. вирушив у подорож вгору Нілом, і, пройшовши шлях довжиною 1600 км, привіз із собою 1100 фотографій і замальовок, що досі представляють величезну наукову цінність.

Виявилося, що країна Куш тісно пов'язана з історією Єгипту Єгипту Єгипту Єгипту Єгипту Єгипту Єгипту. Перше письмове свідчення про цю країну – це єгипетський напис, висічений на скелі біля 2-го порога на Нілі. У ній говориться, що цар Зер завоював у 3000 р. до н. Нижня Нубія. Інший напис повідомляє, що 2750 р. фараон Снофру здійснив у ці землі військовий похід і відбив батьківщину народу "нехесі" (нубійців). Протягом наступних 800 років країна Куш стає дедалі важливішим об'єктом для єгипетської експансії. Фараони відправляли сюди спочатку військові експедиції, потім торгові місії, а ще пізніше засновували на цій землі фортеці та факторії. Нарешті приблизно 1570 р. до н.е. Країна Куш була приєднана до Єгипту.

Завоювання країни Куш Єгиптом прискорило її єгиптизацію. Фараони будували храми та міста аж до міста Кургуса, що стояв за 400 км на південь від Асуана. Біля підніжжя священної гори Джебель-Баркала була столиця Куша – Напата, де єгиптяни звели кілька чудових храмів, прикрашених статуями та рельєфами. Тут знаходилася резиденція єгипетських намісників, які призначалися переважно серед дітей місцевих нубійських вождів.

Запозичивши титул фараонів, правителі країни Куш прийняли і єгипетські похоронні обряди. Вони будували гробниці-піраміди та колосальні храми, хоча у самому Єгипті від них давно вже відмовилися. Головним релігійним центром Куша була священна гора Джебель-Баркалу. Тут височіло величний храм Амона, значно перебудований царем Піанки.

Великим будівельником був фараон Єгипту та країни Куш Тахарка, який помер у 664 році до н.е. Нащадки Тахарки, вигнані з Єгипту, сподівалися знову зайняти престол фараонів. Але у 605 році до н.е. після запеклих боїв кушити були розбиті, а єгипетські війська розорили Напату, після чого столиця Куша була перенесена на південь у Мерое. Саме до епохи Мерое належить час розквіту місцевого мистецтва.

Величні руїни Мерое складаються з руїн храму Сонця, пірамід Західного некрополя, де ховали іменитих жителів Мерое. А ще приблизно за кілометр від цього місця височіють пагорби царських пірамід. Тут поховані царі та цариці, які правили Кушем з 300 року до н.

Головним божеством Куша був левиноголовий бог війни Апедемак. Він зображувався у вигляді людини чи змії з головою левів. На честь Апедемака у всьому Куші споруджувалися левині храми. Такі споруди збереглися сьогодні і в Мерое.

У 250 році до н.e. Країна Куш увійшла у новий короткий розквіт. Цар Ергаменес встановив і підтримував дружні стосунки з грецькою династією Птолемеєв, що правила в Єгипті.

У 30 р. до н. римляни завоювали Єгипет та встановили свої посади на кордоні з Кушем у районі Сієни. Але римська експансія стала смертельним ударом для Куша. У правління царя Нетакамані країни будувалися нові храми і гробниці. Було відновлено і храм у Нагаа, який став останньою монументальною спорудою Куша.

Сьогодні постає питання – від чого загинула країна Куш? Одним із факторів загибелі Куша стало руйнування ґрунту, що підірвало економіку країни. Розвинулася ерозія, і залишки ґрунту незабаром були змиті. Крім того, у цей період відбулися кліматичні зміни: зменшення кількості опадів та настання посухи. Іншим чинником стало зубожіння Єгипту за часів панування римлян.